Моя творчість

Догорає життя…

Догорає життя, чи зумів ти прожить

Так, як мудрість веліла народна.

Чи зростив ти дітей, збудував собі дім,

Посадив біля нього дерева?

Чи простив ти образи, що точили твій путь,

Як гусінь молодії листочки.

Щоб із легкістю в серці ти внукам сказав,

Що немає у тебе боржочків.

Коли з совістю ти не зумів досягти

Компромісу до сьогодення,

Поспішай і змінись, бо часу не спинить.

Він летить, як сполохані коні.

Залиши по собі світлий слід назавжди,

Щоб колись із роками сказали:

«Ця людина жила і творила добро,

І згоріла за мить без вагання». 

Щастя

Сонечко вставало,

І пташки співали,

 А люди раненько

Щастя замовляли.

Не шукайте щастя,

Не шукайте долі.

Вони поруч з вами –

Озирнись довкола.

Щастя, коли мати

 Пестить своїх дочок,

Щастя, коли батько

Вчить своїх синочків.

Щастя, коли в світі

Дружать всі народи.

Щастя, коли вітер

Жене човни в морі.

А для мене щастя –

Це тепло родинне,

Справжні вірні друзі,

Вільна Україна.

Батьківщина

  Батьківщина-неня! Скільки в цьому слові

  Можна прочитати, можна зрозуміть.

  Є тут і дороги, раннії тривоги

       І безмежне поле, і щаслива мить.

       І веселка в полі, семикольорова,

 Луки манять пахощами різних трав.

  Кожна пора року в цім краю чудова –

  Ця краса для тебе, щоб не забував.

       А якщо так сталось, їдеш ти далеко,

  Десь за синє море, там нове життя.

  Пам’ятай, юначе, молиться за тебе

  Та доріжка перша, де пройшов малям.

Одна Батьківщина

Одна Батьківщина  і двох не буває,

Одна тополина тебе зустрічає.         

Чекають на тебе і мама, і тато:

З чужого краю  повертайся до хати.

Тебе зрозуміють лиш ріднії люди:

Чому ти покинув, чому ти забутий.

Лиш час полікує зранене серце,

І душу наповнить, як вода відерце.

Вдихни ти повітря, розправ свої крила,

Лети над землею, де мати зростила.

Повір ти у себе – чудові слова є:

Одна Батьківщина, і двох не буває.

Гимн села Владычень

Земля щедрая  Бессарабская

Приютила предков-болгар.

Дала силу и волю несчастным им,

Отогрев их души, сердца.

Берегите культуру болгарскую,

И традиции чтите всегда.

В мире, дружбе живите,  и знайте вы,

Что в ответе вы все за свой край.

Дуб

В Україні є повір`я,

Що коли вродився син,

Треба дуб садить в садибі

Щоб син ріс разом із ним.

Щоб ріс сильним, непоборним

 Із дубочка в дуб за мить:

 Спи синочок, спи дубочок

 Ви ростіть, щоб в радість жить.

 Дружать син і дуб з дитинства

 Кучеряві, як одне,

 Захворіє хлопчик влітку,

 Дубу також дуже зле.

 А коли гаразди в домі,

 І коли щасливі дні,

 Грає хлопчик на сопілці,

 Дуб у такт кивав мені.

 Виріс хлопець, одружився

 Народився в нього син.

 Посадив дубок-дружочок,

Щоб синок зростав із ним.

Так і водиться в країні,

Парубки, немов дубки:

Гарні, сильні, непокірні

Українські парубки.

Різдвяне  диво

Різдво! Різдво! Прийшло Різдво!

Зрання горобчик б’є в вікно.

Радіє пташка, хоч мороз

Та сходить сонце і всерйоз

Чи так зрання зігріє землю…

А в хаті ще-ще до світанку

Матуся порається люба.

Вже напекла всього смачного

Ковбаска пахне і млинці,

Кутя з горіхами у мисці.

Чекає мати всіх до столу

Увесь зійшовся зараз рід:

Малеча, тато, баба, дід,

Стара прабаба і прадід.

І мріють про щасливий рік.

Щоб уродило все довкола:

Пшениця, жито і овес.

Благають всім здоров’я в Бога

І славлять всі Різдво Христове,

І дякують за все як слід.

 Мові українській

Люблю я мову солов`їну

 Таку співучу, неземну,

 І нею я спілкуюсь вільно,

Вона для мене рідна-рідна.

Вивчала в школі я і вдома

Чудову українську мову.

Вона, як вранішнє світання

Таке таємне, чарівне.

І як почую пісню зрання,

Моє серденько завмирає,

Бо мова та, то птаха вільна

Несе у світ політ привільно.

 Вона жива летить увись,

 Щоб чули всі її довкола.

 І ти відчуй її, проймись

 Багатством, мудрістю, красою.

 Яка вона гучна, чудова

 Та мова різнокольорова.

Борису Грінченку

У вирі розвитку і криз,

Коли боровся світ,

На ниві без спочинку й сліз,

Невтомно хтось збирав весь цвіт…

Це – Грінченко Борис.

Він квітку-мову підійняв

Й прославив навкруги.

В віночок все він уплітав,

Досліджував, пісні збирав,

Мав ім’я Вартовий.

Він сіяв добре і святе

В серця всіх школярів,

Бо педагог від Бога це,

Коли ти віддаєш усе,

Не шкодуючи сил.

Невтомному трудівнику

Хвала і честь в віках.

Читайте, мисліть про добу

Вклоніться низько Грінченку

За досвід для всіх нас.

В бібліотеці

Подивіться ви довкола:

Є і Гоголь тут Микола,

 Корифей Карпенко-Карий,

Як, його ви не читали?

П’єси гарні пам’ятай.

І «Хазяїн» дивовижний,

І «Сто тисяч» ти відкрий-но,

І «Мартин Боруля» є.

Прочитай – усе твоє.

Посміятись хочеш – знай,

Ти Карпенка почитай.

В нього класика чудова.

І Мартин Боруля знову

Хоче бути чистокровним,

Наче кінь чистих порід,

Хоч він знає про свій рід,

Та до всіх регалій преться,

Насміх курям – вскочив в гречку.

Прочитай і знай, юначе:

Якщо корені ти знаєш,

Ними і гордися, друже.

Не чіпай чужих регалій.

Стане рід твій міцним дуже.

Українцям

Скільки ж вас розкидано по світу?

Скільки полягло на чужині?

В мріях і думках, немов до квіту,

Нахиляли голови ві сні.

І Кобзар великий свято вірив,

Що прийдуть щасливі ті часи,

Коли буде вільна Україна,

 Зійдуться в дім усі її сини.

Від Карпат до самого аж Дону,

Від Полісся до південних берегів.

Прославляйте землю цю чудову!

Зміцнюйте дух вільний на землі!

Повертайтесь, браття, до Вкраїни,

Об’єднаймось – станемо сильніш!

Якщо буде воля  в краї милім –

Виконали Сина заповіт!

Я вірю…

Я вірю в майбутнє твоє, Україно,

Така, як ти горда, країна не згине.

Я вірю, що кожен знайде свою долю,

Що кожен поділиться щастям з тобою.

І лагідне сонечко всім посміхнеться,

Промінням до тебе ніжно торкнеться.

Й забудеться лихо і втрата, і горе,

І зникне нещастя за море, за гори.

І житимуть люди щасливо в краю,

Радітимуть щастю, немов у раю.

Чекали ми довго твоєї свободи,

Ми вірили в правду, ми вірили в Бога.

Гей добрії люди, вставайте – ми браття.

Ми будем боротись за наше завзяття.

     Ми віримо в себе, і в нашу країну:

     Бо маєш прекрасне  ім’я – Україна!

Вторая встреча

Я думала ты не придешь

После вчерашней нашей встречи.

Тогда б для меня всегда шел дождь

И погасли любовные свечи.

Я дождалась -  и ты пришел,

Весь день не находила места.

Сколько сказать красивых можно слов,

Но никогда  не назовут «жених с невестой».

Но к чему все мои слова,

Ведь ты и так все понимаешь:

За тебя я б сгорела дотла

Или бросилась в море с камнем.

А я люблю, люблю мой милый.

Любовь моя к тебе прекрасна.

Я сделала б тебя счастливым,

Но не скрываю: все напрасно.

Залиш

Залиш у спокою мене,

Не снись мені ночами.

І не нагадуй про сумне,

Скинь із душі свій камінь.

Клявсь, що не кинеш у біді

Повірила без тями...

Залишилась на самоті

З важкими я думками.

Боліло серце і душа

Нікому не казала.

Хворіла, в’яла ... ожила

І вирвалась з незнання.

Чому ж ти знов наснивсь мені,

Тривогу сієш зрання?

Залиш мене, та ні – приснись!

Кохання – ні,  зітхання.

Первый поцелуй

Эти птицы дарят друг другу

Поцелуй, который мне очень нужен,

Поцелуй, такой нежный и сладкий

Тот, который в подъезде украдкой

Подарил, когда плакали тучи,

И холодный и вместе с тем жгучий.

Он обжог мое сердце до пепла,

А он этого и не заметил.

Но однажды сказал: «Я люблю».

Это было зимой на проспекте,

«Я люблю тебя, крошка, люблю»,

Я была всех счастливей на свете…

С тех пор моя жизнь изменилась:

Я теперь от него без ума,

Я хочу, чтобы он возвратился,

Чтобы были мы вместе всегда.

Чтобы каждый день на рассвете,

Дарил поцелуи он мне,

Чтобы горе и радости вместе

До последних делили мы дней.

Віщий сон

Такий чарівний і жаданий,  

Прекрасний, милий, чарівний

Наснився вчора мені зрання,

Наснився й зник і образ з ним.

Хто цей юнак, його не знаю,

Та серцем чую – доля це.

Приємний сон, немов із раю,

Той вітер дмухає в лице.

Я знаю: щастя – це чудово,

Не любить зраду і обман.

Коханий, будемо з тобою,

Розвієм вранішній туман.

Образ лишив чудовий настрій

І спомин ніжний той, ясний

Та вірю я, зустріну того,

Що так збентежив сон міцний.

Багатство лісу

Восени у лісі казка,

Подивіться навкруги.

Кожен кущик у багатстві –

Он шипшина майорить.

А ліщина у горіхах

Всім дарує урожай.

Всі гризуть плоди на втіху:

Їж і сили набирай.

А це що за диво-кущик,

Терпкі ягоди на ньому?

Терен, он який колючий,

Не підступишся до нього.

У дубочка своє диво:

Безліч діток цього року.

Буде вепрам взимку їжа

Наїдяться ще нівроку.

В лісі ми знайшли багатство,

Поспішай ти в ліс осінній.

Там потрапиш в дивну казку,

Всі дари збереш без ліні.

Зима

Всім зима пошила шапки,

Залатала безліч латок.

Озирнулась навкруги,

Чи біленькі всі двори?

Все прибрала бездоганно:

Стало весело і гарно.

Білий вечір, біла ніч,

Білий, білий, білий сніг.

Заморилася й заснула,

Покорила ніч усіх.

Вранці дітвора відчула

Радість, щастя цілий міх.

Зима

Утром рано я проснулась

И от радости застыла:

За окном зима в подарок

Землю снегом застелила.

Это диво, это чудо:

Первый снег такой пушистый.

Скоро в школу, скоро будет

Он лететь и падать с крыши.

Утром все достали санки

Ну и лыжи не забыли.

Рано утром, спозаранку

Мы на санках с горки плыли.

Весна

Так дивно, чудно на душі,

Так весело і гарно.

Зазеленіло навкруги,

Весна цьогоріч рання.

Відомо всім, що навесні

Радіє все довкола.

Дерева, трави і кущі...

Поглянь – усе чудове.

Ніколи так не відчував,

Як оживає серце.

І калата, і завмира,

І на життя озветься.

Я вірю, ще прийде весна

Така чудова, ніжна.

І дух весни, що оживля,

І дух надії вічний.

Мама

Много в жизни разного встречала,

Много есть находок и потерь.

Но всегда, всегда я возвращалась

В домик, где всегда открыта дверь.

Мама, милая мама,

Я так скучаю без тебя.

Я взрослою давно уж стала,

Но для тебя по-прежнему дитя.

Обнимешь ты меня, целуешь.

На глазах слезинки вижу я.

Снова нежишь, кормишь и балуешь:

Я же дочь любимая твоя.

Я на колени пред тобой склоняюсь,

Целую руки нежные твои.

За то, что ты всегда мне помогаешь

И на себе берешь грехи мои.

Слово мамине

Найрідніше слово мамине,

Яке вчить тебе життя,

Яке чуємо з віку раннього,

Пробачає яке каяття.

Мова неньки, наче світанок,

Який змінює день на ніч.

Мені б слово чути крізь рани

Все життя, не знаючи сліз.

Якщо можна відняти силу,

Якщо можна життя забрати –

Пісню мамину тиху, співочу.

Ніхто не сховає за ґрати.

Мова мамина – це найсвятіше,

Що оточує нас повсякчас.

Пронесу крізь роки і століття

Для нащадків не спинить хай час.

Рідна вулиця

Колись була вона шумна,

Діток було, що не злічити.

Сміятись, гратися, дружити

Навчила всіх вона одна.

Ми покидали рідні хати,

І стало тихо навкруги.

Залишились пусті двори,

І де-не-де старенька мати.

І батько теж немолодий

Сумує за своїми дітьми.

Вони для нього наче квіти,

Що розцвітають навесні.

Батьки чекають на дітей,

І внуків рідних галасливих,

Щоб дні прожити ще щасливо,

Знов проводжати до дверей.

І тиша, тиша навкруги…

Частіше приїжджайте до батьків,

Летіть, щоби застати їх живими.

Даруйте квіти, радості хвилини.

Здоров’я їм на многа, многа літ!

Пам’яті загиблих

Багато не вернулося з боїв,

Лишились на полях чужих, в могилах.

А вдома їх чекали і сини,

І доньки, і дружина посивіла.

Не вірить змучена, що милого нема,

Чекає, виглядає щогодини.

Хоч похоронку має – в ній слова:

«Зник безвісти, героєм він загинув».

Вже роки  проминули, як один.

У сина й доньки діти підростають.

Питають в бабці: «Де дідусь, чому

З війни так довго він не повертає?»

Летіть, журавлики, співайте восени.

Сумні пісні та передайте світу,

Що пам’ятають кожного, хто вбитий на війні

Ви – всі герої, хай розносить вітер.

Великі перегони.

 (Пам’яті моїй бубуні Нюті)

Рано-вранці, на світанку

Вийшла баба до доньки.

Вовну віднести хотіла,

Бо наскубла три мішки.

От мішок уже на плечах,

А дорога не близька.

Вийшла баба, похрестилась.

За левадами пішла.

Довго йшла і щось співала.

Вже світало навкруги.

Ось минула три квартали

Озирнулась, а згори…

Чоловік біжить й махає

Кулаками все частіш.

Що робити? Лихо бабі,

А довкола ні душі.

І мішок позаду спини

Став, як цілих п’ять пудів.

Обернулась бабця, бачить

Чоловік прискорив біг.

Він кричить щось та махає

Кулаками – от біда є!

Вже немає сил у баби,

Та мішка не покидає.

Так і бігли на світанку

Чоловік і бабці тая.

Впала баба у канавку

І молитву вже читає.

Все згадала: і сусідку,

Що любила пліткувати.

І Федоску, і Марічку,

І свою рідненьку хату.

Відчуває кроки ззаду –

Вже готова помирати.

Мовив чоловік: «Бабусю,

Дайте руку та вставайте.

Не втікали б ви від мене,

Не хотів я вас лякати,

Бо щоденно на світанку

Люблю спортом я займатись».

Літній день

Закінчився день, сіла на диван

Чи здалося це, чи уже за північ?

Зранку вже давно годувала всіх:

Курочок, гусей, діток чарівних.

Назбирала відра помідор і слив

Замісила тісто - пиріжки смачненькі.

Джем у казані кипить-булькотить,

Помідори стиглі віддали свій сік.

Тісто підійшло, три начинки смачно

Загортаю в нього, кладу в піч нехай.

Рум’яніють, пахнуть, стануть пишні й смачні,

Бо обід прийшов – всі до столу й край.

Перемила посуд, вклала сина спати:

«Спи, синочку мій, кухня булькотить

Сік томатний, джем просяться у банки

Спи, ще трішки, сину, сон – найкраща мить».

А надворі спека, хочуть пити воду

Гуси, кури, качка і кролі пищать.

Просять в господині : ще б трави смачної…

Пішла за городом напоїть ягнят.

Справи йдуть чудово, не відчула тільки

Вечір підійшов – і вся сім`я за стіл.

Запитали діти: «Мамо, що смачного

Буде на вечерю, пахне аж на двір».

Чоловік вернувся із роботи вчасно,

Заморився, бідний, втома на лице.

Щастя господині,  що сім`я зібралась,

Що здорові діти, сміх навколо – це…

Все знімає втому, мов її не було.

Кажуть   всі «спасибі» за це потрібно жить -

Таке призначення ти маєш, жінко-мати.

Життя – це усміх долі, найщасливіша мить.

ЇЖАЧОК

 - Де ти ходиш їжачок?

 Чом сховався взимку?

 - Якби замість голочок,

 Мав я кожушинку,

 То блукав у лісі б я

 І топтав стежини.

 Гралася б в снігу сім`я –

 І не страшні зими.

 Та, напевно, краще нам:

 Ми спимо узимку.

 Як прийде весна-красна

 Розминаєм спинки.

 Котимось з гори у яр,

 Веселімось, граєм.

 І радіємо весні,

 Пісні їй співаєм.

Лелеки

 Відлітають лелеки

 За поле далеко,

 За море, за гори

 В краї пречудові.

Курличуть лелеки,

Бо шляхом нелегким,

Вони відлітають

У теплії краї.

Журитись не треба,

Поглянь-но на небо

Вони повернуться

І в нашім краї...

Настане чудова

Весна кольорова.

Ми будемо раді

Приходу весні.

  Зимові забави

Люблю я зиму, бо вона чудова,

Вона приносить радість дітлахам:

Ніхто не хоче залишатись вдома,

Повисипались з хат, наче з міха.

Хто на ґринджолах з гірки покотився,

Хто ліпить бабу снігову – красу.

Ось вітерець ніс, щічки зашарів всім.

І сміху повно, гамору несуть.

Ніхто не відчував морозу, втоми,

Бо як же не любити рідний край.

Вже кличуть матері дітей додому,

А ти летиш із гірки – не зважай.

Нема вже ґудзика, пальто давно без нього,

І шапка загубилась у снігу.

Та мама хоч і сердиться недовго,

Дитинство пригадала і зиму.

І їй так хочеться на саночках із гірки,

Скотитись, з’їхати, щоб вітер у вухах…

Роки минули і вже їй на втіху.

Дітки катаються – і радість на устах.

Ялинка

Маленька ялинка питає у мами:

- Чому  ти, матусю, нахилена вбік?

- Ходив тут по лісу і кривдив нас часто

Жорстокий, з сокирою,злий чоловік.

У грудні, коли розпускаються віти

І вітер розчісує нам голочки.

Стаєм красивішими за все на світі,

А людям потрібно живі ялинки.

Зимового вечора, того страшного,

Коли я раділа десятій зимі.

Підкрався до мене той злодій з народу,

Сокира блищала у нього в руці.

Ударив мене, але я не скорилась,

Ударив удруге, утретє за тим,

Почувши мій стогін, прибіг дід Микола

Дідусь-охоронець, лісник-рятівник.

З тих пір ми захищені, з нашого лісу

Зробили заказник: життя, як ві сні.

Рости, моя донечко, хай твої віти

Буяють і квітнуть на радість мені…

Звертаюсь я, люди, до вас – зрозумійте:

Ми маємо теж живу душу й життя.

Хай штучні ялинки замінять нас в свято,

Бо знищиш природу – нема  вороття!

Ви нас збережіть, діточкам передайте,

Що краще радіти природі живій.

Приходьте до лісу, хай вас зачарує

Усе,що довкола в прекрасній порі.

 Пригода

Загубилося курчатко,

Плаче квочка, плаче татко.

Позбігалась вся рідня

І шукали аж два дня.

А воно маленьке диво

Біля котика ходило.

Кіт співав: « Мур- муркокіт»,

Віддавав йому обід.

Молоко й сметанку,

Мишку-сіроманку.

А воно: пі-пі-пі-пі,

Хочу проса на обід.

І до мами-квочки

Під її крилечка.

Котику, приходь до мене,

Черв’ячком вгощу зеленим.